Десь під Ізміром, за дві станції, наш поліцай зник. Очевидно, переконався, що сьогодні ми більшовицького перевороту робити не будемо.
Один товариш їхав у справі із Стамбулу до Анґори. Десь в Іскешеїрі треба пересаджуватися до поїзду, що йде з Кутахії.
Було ввечері. Товариш закрутився між коліями й потрапив не в той бік.
Якийсь добродій в цивільному винирнув з імли.
— Бурди, ефендим, бурди! — показує в той бік, де поїзд на Анґору.
— А ви хто? — здивовано спитав товариш, бо не бачив цього добродія ніколи раніш і не міг його інформувати, куди збирається їхати.
Добродій теж здивовано подивився на товариша.
— Хто ви такий? — повторив товариш.
— Еспіон, еспіон… — забелькотів добродій крученою французькою мовою.
— Ну, як шпигун, то неси речі… — знайшов вихода товариш і передав чамайдана до надійних рук.
Бідний «еспіон»… його надіслали стежити за товаришем — і, може, якраз тому, що він сам живе в Анґорі чи має туди ще якісь доручення. І він мав дивитися, як доручена йому особа через якусь там помилку не потрапить до столиці. Скандал, кінець кар'єри!
Таке було з товаришем. Щож до мене, свідчу, що я жадного разу жадної стежі за собою не помітив. Але може це тому, що я не озираюся назад?
Може тому, що я приїхав до цієї країни з любови до неї — і мені однаково було — чи слідкує якийсь шпигун за мною, чи ні.