Ну, так, отже сюди кожний із нас приїздить як друг, бо сучасним державним формам майже кожний з нас співчуває, принаймні на сьогоднішній день.
Що ж, я розумію обережність і підозрілість молодої республіки до чужинців.
Довгі роки Туреччину гнітив европейський імперіялізм. Важкі роки руїни, війн, інтриґ, образи національної свідомости — могли викликати неабияку зненависть до чужинця.
Адже кожний европеєць може бути ворогом. І до ворога по-ворожому треба ставитися.
Візи до Анатолії турки дають неохоче. Мають рацію, і можу констатувати, що ми, радянські громадяни, спеціяльної ворожнечі до себе, як до носіїв певної, відмінної системи, не почували. Я мав візу протягом лише кількох годин, і на Ізмірському ярмарку був майже єдиним европейцем.
Але система лишається системою — звідци — й «еспіон», звідци й кількаразова реєстрація пашпортів під час подорожі.
Тіні довшали, витягались у довжелезну струнку лінію, а швидко й зовсім зникли — поїзд спинився на ст. Корделіо майже в повній темряві. Було пів на десяту.
Чорт його зна, ніколи в мене не помічалося жадного патріотизму. Тим більш — російського. Але коли біля нашого ваґону почулися російські слова, і товариші з радянської колонії Ізміру підскочили до ваґону — якась радість охопила.
Ми ніколи раніш не зустрічалися, ми, очевидно, й потім не зустрінемось, але якось радісно було тиснути одне одному руки, говорити про своє. За кордоном кожний стає патріотом.
