усю галасливу вулицю, і вже авто-людський гармидер-гук — тільки акомпаніментом до нього.
Не знаю, як убиралися муедзини раніш. Думаю, що не так, як цей. Бо звичайне пальто й звичайний чорний оксамитовий, здається, — капелюх співця аллахової всемогутности позбавляють його жадної містичности й романтизму. Чи не в цьому був глибокий зміст одчайдушної реформи Кемаля, що над нею знущаються газетярі буржуазної Европи? Вчора прочитав у французькій газеті: «Щождо Туреччини, то там диктатуру президента поширено навіть на деталі вбрання»… Здерто з муедзина чалму, з правовірного турка — феску, — і куди тепер поділася покірність аллахові й його повпредові на землі — каліфові?
Буяє життя. Горить електрика, біжать авта — в цей час на Пері нерозривною стрічкою. На протязі пів-кварталу можна купити все, навіть не заходячи до крамниць: од каштанів і «дузіко», місцевої поганої горілки, аж до жіночого тіла. І не підводячися з місця, я бачу, як на тому тротуарі жовтоволосий велетень матрос, світлий, як день, купує чорну кремезну муринку — темну, як ніч.
А над цим усім самотній голос самотнього муедзина. Скільки, скажете, треба мати віри, щоб у царстві мамони славити бога? Нічого подібного! Треба мати віру безвір'я, безнадійний цинізм, одчайдушний наплювізм, треба ані крихти не вірити в свого бога, не поважати, щоб закликати молитися йому серед гамору веселого життя та хвалити його за премудре влаштування світу: жовтявий швед може купити собі на дві години чорняву муринку.
Звертається служитель Магомета обличчям на південний схід, до Мекки, але зір його не сягає далі освітленого вікна нашого кафе, де кілька гяурів п'ють каву (та й то не турецьку, а з молоком). Його голос на кілька хвилин покриває ввесь галас, але — тренування, товариші, не більше!
