— Уже зняли. У нас завжди в цей час уже новий хліб їдять.
— Ну, а як взагалі радянська влада тепер?
Чіпляюсь за це «тепер» і відповідаю так само ясно й зрозуміло:
— Та нічого. Як і раніш.
— Ні, я питаю спеціяльно про Україну.
— Про Україну? Ну, що ж, у нас, як і в Росії. Взагалі — радянська влада. Ради, знаєте, виконкоми. А над усім — ЦВК. З'їзди бувають.
Я згадав ще про одно й додав:
— Кооперація в нас дуже розвинена. Скрізь кооперативи, я теж член кооперативу. Серйозно!
Невідомий дивиться якийсь час на мене, потім закурює нову цигаретку, присувається ближче, озирається довкола й питає раптом:
— А як, на вашу думку, зміцнюється радянський режим на Україні, чи ні? Чи можливе повторення доби бандитизму?
Ну, не інакше, як шпик! Найняла поліція спеціяльного українського еміґранта, а він провокує мене на радянську пропаґанду. Е, дзуськи, не спіймаєш! Не дурно ж мене попереджали стільки раз товариші. Е, ні, я такого за радянську систему аґітувати не буду! Навпаки, мій любий, навпаки. Облизня спіймаєш враз!
Я сам присуваюся ближче й розв'язно пропоную:
— Слухайте, я вам краще розкажу один анекдот. Ви чули, як людина забрала собі в голову, що вона — півень? Ні? Ну, так от…
І я розповідаю стару контрреволюційну анекдоту, що має довести, яка велика прірва між теорією й практикою радянської влади. Анекдоту я майже забув, розповідаю погано, дуже хвилююся. Незнайомий дивиться на мене
