І скрізь — звернені до Мекки подвійні пам'ятники, подібні до великих цвяхів, сиротливо визирають з гущавини бур'яну. Доріжки поросли бур'яном, і його колючий дріт дере черевика. Я пройшов один раз кілька кілометрів уздовж мурів і в цьому царстві мертвих не зустрів живої людини. Здається, немов зі смертю зникає й пам'ять про людину, немов посаджено мертвяка в могилу (турки, ховаючи своїх мертвяків, не кладуть їх, а садовлять) — і кінець. Більш нікому він не потрібний — хіба не прекрасно, коли б отак воно й було?
Та втім — не беруся запевняти.
З вершечка Еюбу я побачив довкола таке саме. Занедбані монументи, по два цвяхи на надмогильній плиті, занедбані доріжки, колючий бур'ян. Та мене в Еюбі, власне, цікавило не царство мертвих, а та країна живих, що її бачиш із цієї найвищої в Стамбулі гори.
Заходило сонце десь під Едірне, і на тлі червоного неба безладним натовпом виступали мінарети. Були мінарети й мечети, ще освітлені виблиском проміння, але то на східній стороні. Скоро й вони почорнішають і зникнуть у темряві.
Сонце, сідаючи, грало й на великих палацах Пери, під його останнім промінням, що безсило відступало перед ніччю, червоніли то шість мінаретів Ахмет-султана, то модерний шпиль семиповерховика біля Галатської вежі. Між Еюбом і мечетами вставав морок, і згасали в ньому масні плями Золотого Рогу. Та все, що лежало на Захід од гори, ще було освітлене сонцем. Скоро й там закотиться сонце — сонце зайде поза мінаретами.
Нанизу, на освітленій рівнині, я побачив якусь чоловічу постать. Чоловік пильно вдивлявся в пам'ятники на горі. Потім він зняв капелюха й помахав ним.
Я почав шукати очима, кого це вітає чоловік з-під горба. Не мене ж! Позаду себе, ще трохи вище, біля
