Сторінка:Костянтина Малицька. Малі герої. Картини з житя дітий. 1899.pdf/17

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

А були ви коли в їх хатах? Бруд по колїна, нїкуди й ступити. Сего не доводилось менї бачити між нашим простим народом!

— Що ти рівнаєш сих до наших! — з негодованєм закликала знов панна. — Се звичайно ще дикий, зовсїм некультурний нарід і таким через своє лїнивство по вік остане.

Данило сидить осторонь і слухає. Єго густі брови грізно здвигають ся над темними очима, губи затискають до крови, а рука щораз завзятїйше вимахує топірцем. В єго серци накипає жаль до сих ось людий, що прийшли на єго рідну землю зневажати єї синів. Він глядить на дївчину і знов у пропасть.

— Таке слабе, а таке лихе на язик — думає — одною рукою швирнув бим єї там в низ, кісточок би не позбирала! Пек ти! — спльовує, що така гадка прийшла єму до голови — ще би марою страшила наших людий по ночех. Оттак лишити їх ту, а самому стрибнути в бік до села, най шукають дороги, коли такі мудрі! Та нї! наймив ся, треба довести — сказали би, що Гуцул зрадливий. Чи правда все оно, що сї ось на нас наговорили? — зітхає хлопець. — Не знаю, де менї і знати неписьменному. Коби був учив ся, то відрубав би їм не так! Но єму сердезї годї було вчити ся, коли дома нужда, ще й татови колода в лїсї ноги поломила, змалку вже треба було на хлїб робити. Та мабуть не всї такі дурні як він, таж з їх села вчать ся хлопцї в школах ген аж в Чернівцях. Гуцули ще не вся Русь! А той панич, що є тепер в єгомостя, має стільки книжок і читає з них по руски такой людям,