Данило мов не чув. Він глядїв просто себе. Перед ним виднїло єго рідне село, сповите сяєвом заходячого сонця. Ширококрилий орел шибував горою понад верховіття дерев, ген-ген в долинї на лїво блищав трираменний хрест деревляної церковцї — з полонин звенїла протяжним гомоном гудьба тримбіти. Він глубоко потягнув грудьми вечірний легот, що залїтав з Черемоша і промовив: Топорець возьміть собі даром, покажете тим панам в містї, най знають, що і Гуцули не такі дурні, як они думають. А ось вам гроші, котрі ви дали передше — говорив, витрясаючи з череса срібняки — не возьму їх від тих, що зневажають мій нарід. Не дуже й ми лакомі на них! За молоко обдерла вас стара Каргутиха, зайшла циганка, не Гуцулка. А ви, пани, знайте: бідні ми лиш і пригноблені, тому і темні, та коби нам змога вчити ся, як треба, в неоднім перегнали би ми вас мудрих і відважних. А тепер прощавайте! ся стежка веде вже прямо в село.
Він махнув широко брилем по руцї, що витягала гроші, і заки товариство отямило ся з дива, щез між кущами ялівцю поза горою; лиш чутно було, як падали, потручувані личаками, камінцї, та звенїли розсипані гроші, що котили ся на дно шипучого потока.
