— Нї — каже Микола — се забере коваль за те, що скриню нам окував.
Арендар підходить до малого Олекси, а поплескуючи хлопя по плечи, питає: А сего би не продали ви?
— Нема купцїв на таких — похитує головою батько.
— Ну, а як би найшов ся, сила схочете? дам пятнайцять срібних…
— Мало, хлопець незабавом до роботи стане — приговорюють сусїди.
— А двайцять возьмете? — термосить арендар хлопчиною.
Олекса витріщує ясні очи — не понимає. Чи мали-б єго так продати, як ось недавно торгували їх Багрю пестїйку? Він з усеї сили вириває ся з плачем з рук арендаря і не зважаючи на гучний сьміх, що звенить за ним, втїкає в садок, скрити ся перед сими нелюдами. Під розлогими вітками бзини, що приперла ся до сусїдского тина, не найдуть єго. Він так і припав до землї, жде, поки не втихне розмова, не відійдуть страшні ті гостї. Забрали вже їм хату і худібку, садок і поле, невжеж і єго ще відорвуть від мами і тата, сестер і братів? Дрожить Олекса на цїлім тїлї і жде…
На небі заяснїли зорі, з луга понесла ся пісня соловія.
— Гей! де ти Олексо? — гукає мати на вечерю.
Хлопчина висуває головку в гущавини і пробирає ся обережно крізь грядки до хати. Розсунені дрібними ручками макові цьвіти хитають
