барвистими чашинами, притоптана травичка прямує єму в слїд. Він спинає ся до вікон зазирнути, чи нема їх. Пусто! Рідня вечеряє на дворі, кличуть і єго. Мовчки їдять, не складає ся нинї розмова. Повечеряли, погасло на печи, полягали спати покотом на голій долівцї.
Душно в хатї, двері навстяж відчинені, нема чого замикати голих стїн. Вузким поясочком закрав ся місяць у хатину. Спить молодь здоровим лїтним сном — лиш Микола не може повік стулити, не спить ся і найменьшому. Ануж прийдуть тепер купцї і сплячого заберуть зі собою, куда-б тодї тїкати?
Розплющені оченята спинають ся на ясній полосї сьвітляній.
— От як би так по тій сріберній стежочцї полинути до місяця — думає хлопя. Нїхто-б тамки єго не досягнув, довженьких рук би треба, високої драбини…
Тїсно Миколї в хатї, не здрімає мабуть нинї. Він зводить ся з постелї і іде в садок. За ним потихцем суне Олекса. Чарівним сяєвом сповиті клонять ся верховіття дерев. Як тихо, сьвіжо! як гарно в невеличкім садочку! А на души в него так важко! Се послїдня ніч на рідній землици, завтра будуть вже далеко, далеко… І не побачити єму може й нїколи сего синього неба, нї стріхи батьківскої, не почути соловієвої піснї… Слези так і котять ся горохом по лици, пекучий біль стискає серце. І мов важким тягаром придавлений, Микола паде на землю, тулить ся до неї, неначе до матери, а єго збілїлі губи шепочуть в розпуцї: Прости, рідна! що не в силї я задер-
