Сторінка:Костянтина Малицька. Малі герої. Картини з житя дітий. 1899.pdf/40

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ади! який делїкатний! — засьміяли ся Андрух і Петро.

— Звісно, мамин син! — докоряє найгірший пустун, Стефан.  А ми, хлопцї, на конї! хто кого пережене! — крикнув, хопивши ся за гриву сїрої коняки, що якраз піднимала ся з землї.

— Віо… о! сива! — вигукують малі рицарі і мчать на випередки, розганяючи полохливі вівцї та барани. Облетїли кругом пасовиско раз і другий.

— Не мучили бисьте скотини — промавляє Марко, позираючи на їх шалену їзду.

— Не твою мучимо! — відрізує Стефан, а скинувши одїж, кличе: Тепер, товариші, у воду! Перепливім на другий беріг, адїть! сама филя несе.

Хлопцї здержують ся на хвильку, страшно пускати ся в отсе гучне море, може пірвати на дно. Та бач! Стефан вже в половинї ріки, ще й пригукує: За мною, братя! За отаманом, козаки!

Петро і Андрій хапають ся кіньского хребта і собі скачуть у воду. Сердито бє филя боками, міцно держать ся хлопцї гриви. Аж дишуть конї, прорізуючи розбурхані вали, — лячно декому, та мовчить — удає зуха. Ось они і на другім боцї. Не так страшно оно, як думали!

Відпочивають на сонци, стріпують з себе набризкані каплї.

— А той боягуз нї ворухне ся там! — кличе Стефан, показуючи на Марка, що дальше спокійно лежить під корчем.  Пішлїм єму дарунок! ану, хто досягне єго звідси!

Град дрібних камінцїв перелетїв понад Днїстер і посипав ся просто на простягненого хлопця.