Нї одна ще з учениць в клясї не скінчила рахункової задачі, а вже Зоня Мірска свою віддала.
— Зараз пізнати, хто уважає і добре числить — похвалила учителька пильну дївчинку.
— Дай менї виробленє на брудно — просила Людвика Вірхляківна, сидяча побіч Мірскої — нїяк не можу сеї задачі розвязати.
— Бою ся — відказала потихцем Зоня — видиш, панї дивить ся на нас.
— Підсунь попід лавку — шепотїла Людвика, схиливши ся над зошит, буцїм то зчисляє цифри. — Борше, ось тепер панї глядить в вікно! — і вхопила через лавку нотатку сусїдки, рвучи її до себе.
— Не дам — боронила ся Зоня — панї може надійти і пізнати. Людвика стала видирати їй з рук. Саме в тій хвилї учителька відвернула ся.
— Що се ви там? — спитала строго, наближаючи ся до дївчат. Чия се нотатка?
— Моя! — відказала сьміло Вірхляківна.
