— Прошу панї позволити менї усїсти під вікном, ту так темно, що не виджу набрати очок — просила дївчина.
— Панї призволила. Людка, високо держачи панчоху, присїла край лавки і цїла немов лиш потонула в роботї. Дївчата ввійшли до кляси. Людка ще завзятїйше стала перебирати дротами.
— Боже! — почув ся нараз крик розпуки, а відтак плач сердешний залунав по шкільній комнатї. В клясї стало тихо. Учителька піднесла голову від стола, при котрім писала.
— Хто се? — звернула ся в сторону, звідки плач почула.
Зоня Мірска лежала на лавцї, заливаючи ся слїзми.
— Хтось споров їй панчоху до самого шлячка — промовила за заносячу ся від плачу товаришку сусїдка Дорска і піднесла в гору нещасну роботу. Всї дївчатка здержали на мить дроти і нащурили уха. Людка, на вид байдужна, вихилила ся також з лавки, єї личко лиш легко-легко спаленїло.
— Ах! я вже мала зроблено аж до пяти! — голосила, невмовкаючи, Зоня і стала навивати на клубок помотані нитки.
— Хто-ж се міг тобі вчинити? Боже! стільки роботи на ново! — бідькали другі школярки.
— Чи я знаю? — хлипала покривджена — може, як я вийшла до таблицї. Погляд учительки полинув в сторону Людки, но та сидїла така спокійна, як прочі.
— Хто оставав на перерві в клясї? — спитала.
