Зголосило ся кілька старших дївчат, котрі і годї було о таку псоту посудити.
— Я була цїлий час на коритари і з панею нвійшла до лавки — сказала Людка, коли знов ва нїй спочав допитливий погляд учительки.
— Се була й правда. А як Зоня писала при таблицї, нїхто не рушав в єї торбі? — звернула ся учителька до Дорскої.
— Нї, здає ся, бо Вірхляківна на той час вийшла з зубом, а відтак Зоня вернула, а она пішла під вікно, но нїчого не брала з торби.
Так посьвідчили і другі, а однак учителцї все такой здавало ся, що нїхто крім Вірхляківної не споров Зониної панчохи. Та доказів на се не було.
— Може ще дома зробив тобі хто сю шкоду — потїшала тимчасом розжалену дївчинку, або може ти зачіпила о що несьвідомо, і дроти витягли ся.
Зоня сему не вірила, все свої річи держить у взірцевім порядку, а дома нема нїкого, хто би сьмів їй зробити таку прикрість. Она, повтиравши сльози, взяла ся до направи нещасної роботи. Панї сама помогла їй набрати очка і розпутати замотану бавовну.
— Не плач — казала до Зонї — така пильна дївчинка, як ти, дожене ще й пережене другі. От, Нуся Деркачівна що лиш спускати почала.
— Так, але направа забере менї цїле пополудне, а я так хотїла піти нинї до бабунї — говорила Зоня, жалісно зітхнувши, до Дорскої —
