коли вже вбирали ся домів. Людка, на вид спокійна, станула в парі за Мірскою.
— Ось моя панчоха сего тижня і буде скінчена — хвалила ся перед малою Ізою, що ішла з нею. Вже лиш по 18 очок маю на дротах, ще би пяту, а спусканє раз-два піде. Як зроблю свою пару, заберу ся до шовкових панчошок для нашої Ренї — розповідала, сходячи по сходах, а кожде єї слово немов ножем краяло серце Зонине.
При брамі дївчатка розійшли ся. Людка з двома другими побігла передом, за нею поступала в ту саму сторону Зоня з Дорскою.
— Знаєш — казала ся послїдня — я все думаю, що то Вірхляківна спорола тобі панчоху, не знать лиш, коли і як, бо нїхто сего не помітив. Може тодї, як я плакала над своєю задачею, а ти була при таблицї! — она схиляла ся справдї під лавку.
— Може — шепнула Зоня, пригадавши собі погрозу товаришки за невідписані рахунки.
На ринку дївчатка розстали ся. Зоня ішла дальше сама. Вже доходила до дому, коли се під ногами узріла щось червоного на землї. Схилила ся піднести і аж скрикнула. То була червона, плюшева торбинка Людки Вірхляківної.
— Певно розірвала ся, як несла єї на руцї, і впала непостережено — подумала Зоня, отвираючи торбинку. Там найшла малу калитку з грішми і Людчину панчоху.
— Сам Бог карає єї за мене — всьміхнула ся мимохіть, то десь плаче дома, шукаючи! От, би так спороти їй тепер роботу і підкинути як
