завтра в школї — майнула мстива гадка в головцї.
— Та нї! — шепнув голос з серця, се дуже немила річ набирати на ново очка і робити помотаними нитками. Може саме не она менї мою спорола! Нї, віддам їй завтра, і так нагризе ся досить нинї цїлїське пополудне. І мама буде сварити за таку гарну торбинку. Ой! аж корона в калитцї! кілько-ж то гроший має та щаслива Вірхляківна — казала до себе Зоня, перебираючи в торбинцї. Невеселе мати мем обі пополудне, я не піду до бабунї, а ти плакати будеш за своєю стратою.
Она стояла вже в брамі дому. До Людки ще лиш кілька кроків.
— А що? — подумала, здержуючи ся в сїнях, як би такой сейчас віднести їй торбинку, най не плаче! Та чи варта она сего? Нї — то она, певно она спорола менї панчоху аж до саміського шлячка! Піти, не піти, піти, не піти — ворожила, стикаючи два пальчики обох рук. Нї, такой піду! — переважив добрий голос серденька, і она, не надумуючись довше, побігла до товаришки.
Малий городчик віддїляв дім Людки від улицї. Зоня спинила ся перед рундуком.
— Ох! ти розтріпана дївчино! — почула голос з покою, все мусиш щось згубити і то ще таку гарну, дорогу торбинку!
Се мама сварила на Людку.
— Верни ся і пошукай по дорозї, може хто найшов, а може ти в школї лишила?