— Нї, нї — крізь плач відказала Людка і випала на рундук, збираючи ся бічи в місто.
— Стрівай! — здержала єї Зоня в огородци, ось твоя згуба, я надибала коло нашого дому.
Людка станула мов вкопана. Відтак тремтячими руками вхопила торбинку і відчинила.
— Не бій ся! трохи з горда промовила Зоня, я не взяла тобі гроший, анї не спорола панчохи!
Під натиском послїдних слів Людка спустила завстиджена голову. Через хвильку стояли обі дївчатка мовчки проти себе. Зоня перша прийшла до слова. Она положила товаришцї руку на плече́ і заглянула під спущені вії.
— То ти менї спорола нинї панчоху? — спитала.
— Я — почув ся тихесенький голос Людки, що паленїла по самі уха.
Знов мовчанка.
— Гнїваєш ся дуже? — шепнула мала грішниця, не пїдносячи очий, а слези так і котили ся по рожевім личку.
— Нї, вже нї! — гукнула весело Зоня, котрої серденько не вміло з гнївом довго носити ся, панчоху дороблю нинї, а до бабунї піду в недїлю. А тепер поцїлуймо ся хиба на прощанє — казала, обіймаючи товаришку.
— Поцїлуймо! — всьміхнула ся і собі Людка, піднесши головку в гору — і два голосні поцїлуї залунали у цьвітистім городци.
