Стояла она коло кладовища при гостинци поза місточком. З далеки виднїла густа сїть громозводних дротів, білїв бляшаний дах, чорнїли щільно попримикані віконницї. Побіч тулила ся мала вартівня, де ніч і день жовнїри сторожили невпинно. Гостинцем не вільно було туди борзо їхати, а на ніч і зовсїм єго замикано з остраху перед яким випадком, що міг би зажечи порох на складї. Звожено єго тут дощевими весняними днями в чорно помальованих скриночках. Хлопцї все те добре помічували, бо-ж і ся порохівня і війско не мало їх цїкавили. Від коли стали у них будувати касарнї, звозити порох і армати, копати шанцї, не було їм сидженя дома — в них стільки й роботи, що вилїзти на гору та позирати на сю таємничу будівлю, на ті підземні ями і горбки, що здалеки лиш неначе муравельники визирали понад землю. А вжеж цїкавив ся сим і Юрко Соколик, бо пасав худобу якраз коло порохівнї. Корови скубуть траву на стрімкім горбі, а він приляже на землю, та глядить цїлими годинами на жовнїра, що машерує перед касарнею.
— І на що се стільки пороху тут навезли? — питає бувало.
