Сторінка:Костянтина Малицька. Малі герої. Картини з житя дітий. 1899.pdf/55

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Мав їх при собі, бо нераз лучало ся розкласти огонь у поли, упечи бараболь.

Поглянув на сонце, доходило полудне.

— Тра худобу гнати, та вперед ще запалю мазь, побачу, як горіти ме — казав до себе. — Відтак спустив ся в низ у рів, де мазь ще не дійшла, виймив кусень паперу з кишенї, шарнув сїрничком о пуделко, запалив папір і кинув у струю. Ясна поломінь заграла над чорним потоком, огниста стяжка повила ся ровом. Юрко не ждав довше.

— Тепер тїкай, небоже, заки побачуть з порохівнї — подумав — з долини і так лїпше буде видко, най лиш огонь загорить на цїлім просторі! І він, безжурно погукуючи на худобину, збігав по камінистій збочи гори домів.

Міский годинник видзвонив полудне. На ринку пусто, спека не заохочувала нїкого до проходу, усї шукали холодку в мешканях. Знечевя полудневу глушу перервав понурий голос дзвону, а в слїд єму понесли ся протяжні звуки стражацкої трубки. Горить! роздало ся тревожно по містї, і вмить ринкова площа зароїла ся цїкавими.

— Де? де? — питали, глядячи кругом. Зза гори підносив ся чорний клуб диму, з вежі добачено і поломінь.

— Боже! коло порохівнї, ми пропали! — ридали мешкаючі в тій сторонї, що якраз повертали з поля до дому. При студни наливано бочки, а за часинку дві сикавки гнали стрілою ід кладовищу. А дим все стовпом нїс ся в гору, а дзвін і трубка на випередки мішали свої зло-