в єї души мов ті платинки снїгу вертять ся, крутять невеселі, журливі думи. Рік, як поховали батька, а тепер ось мати нездужає. Що жде їх завтра? До кого пригорнуть ся кругом соротята? Слези так і здавляють єї, та она боїть ся голосно захлипати, меньші дїти почують і собі в плач вдарять.
Малі шибки аж зазвенїли від вітру.
— Господи! що там дїє ся! — подумала Катря і підійшла до вікна, затикаючи єї подущиною, щоби на матїр часом не повіяло. — Та чи то вже й справдї нема лїків на мамину слабість? Мусять бути, но хто їх знає? доктор, той би щось порадив. От, як торік захорувала Сенькова Олена, то привозили доктора, і поміг. І панї учителька казала їй нинї, чи не післати-б по него до міста…
Єї думи перервали судїди, що прийшли навідати ся до хорої. Якось відраднїйше стало самотній дївчинї, звісно: живі люди заговорять, потїшать. В хатї вже зовсїм стемнїло. Катря засьвітила лямпу. Сусїдки взяли ся прясти, старий закурив люльку. Хора глубоко закашляла і стала метатись по постели.
— Дим задусив єї — промовила сусїда — покинь курити!
— Мабуть чи не на груди занедужала небога — говорив старий, прятаючи люльку, — а то на таке зимно не дуже і безпечно! Готова і она полишити сї сиротята…
Катря голосно заридала.
— Цить! — потїшали жінки — під вечір
