все слабість змагає ся, переборе ся день, два, і виздоровіє.
— А може-б їй доктора? — крізь плач зойкнула Катря.
— Се би і не зле — відказав старий сусїд — но відки єго сейчас возьмеш. До міста, правда, лиш пів милї, та нинї на таку фуфелицю і кіньми туди не дібєш ся. Нема що і гадати, пожди до завтра, може хто коний пожичить.
Катрю сї розмови не в силї потїшити, она чує, що тут одна хвилинка рішає о житю єї дорогої матери. Від постели несе ся глухе стогнанє і кашель, сусїдки перекидують ся сумними, не добре віщуючими поглядами. Она не може довше нагадувати ся, нїяка сила в сьвітї не здержить єї від ратованя найдорожшої особи.
— Посидьте! — просить, встаючи з лави, піду по тїтку Оксану в село.
Та ми тут і на цїлу ніч вибрали ся — повідають сусїди — іди, буде нам з нею веселїйше.
Катря поцїлувала тихо хору, накинула велику хусту на плечі, узула мамині чоботи і скочила у двері. Острий вітер так і обгорнув єї розпалене личко, так і зморозив у мить незасхлі ще сльози. На воротах пристала хвилинку, відтак звернула доріжкою лїворуч. Не туди ішло ся до тїтки, не туди! та она і не думає о тїтцї, она йде в місто по доктора. Єї тяжкі чоботи западають глубоко в заспи, тумани снїгу бють в очи, но їй байдуже, коби дійти лиш на гостинець, а там вже далї простїсїнько в місто. От, вже й фіґура при дорозї! Боже, змилуй ся! хрестить ся Катря
