і стає шепотїти вечірні свої молитви. Скорше мине час — думає. Она іде, не спиняєсь, аж горячо робить ся їй з утоми, перебивати грубі верстви пухкого покривала. Чоботята повнїські снїгу… Далеко ще до міста? глядить в долину, набираючи віддиху. В темряві нїчого не видить, лиш платинки снїгу, як і передше, гарцюють млинцем перед нею. Їй робить ся лячно так самій в сїй нічній глуші. Якась великаньска стать з витягненими раменами суне прямо внапротив. Боже, що се? Іти, чи вернути? Нї, най дїєсь, що хоче, хрестить ся, дрожачи уся, і іде відважно на чудовище. А мара все завзятїйше крутить ся при дорозї — Катря вже при нїй. Ах! се вітер вертить зірваний стовп польовий! всьміхнула ся сама до себе. — Хиба не зайде нинї, якась непоборима сонність стулює єї повіки. Як би так де сїсти і хвилинку спочати, хоч би і в снїг лячи, на маленький лиш часочок — думає — ледви тягнучи ноженята. Та годї! можна би заснути, а то снїг би засипав і єї на смерть. А там мама вмирає! зойкнула в розпуцї і знов з усїх сил рванула ся вперед крізь заспи. В далинї заяснїло небо горою. Ах! се вже місто! — скрикнула втїшно, ще хвилька, — дім доктора зараз на скрутї. Она знає, де — і доктора знає, на весну щіпив їй віспу в школї — такий добрий пан! Міцнїйше звязує хустку, бо зимно починає тепер доскуляти, хоч піт заливає личко. Палцїв в ногах і не чує, геть десь позамерзали в снїгу, що насипав ся до чобіт. Та ось лиш часочок дороги! Серед нічної глуші пронесли ся протяжні звуки міского годинника. Катря пристала, наслухуючи.
