Була десята година, коли опинила ся перед домом лїкаря. — А як нема дома — блиснула страшна гадка у души. — Нї, єсть, ось в вікнах сьвітить ся. Слава-ж Тобі, Боже! Она напружила послїдні сили, щоб доволочи ся під двері. Мала єї стать спинає ся в чоботятах до дзвінка, замерзлі пальчики з усеї сили притискають порцелянову галку — відтак знеможена паде́ на поріг.
Лїкар ще не спав, сидїв в комнатї, читаючи часопись. Нараз піднїс голову. Чи се свист вітру, чи справдї хтось задзвонив в передпокою? Він став наслухувати. Нї, мабуть лиш здавало ся єму, дзвоненє не повторяє ся.
По часинцї двері від кухнї відхилили ся, а в них показала ся голова старого Федора.
— Прошу пана доктора — заговорив — якесь дївча замерзло у нас на порозї, надибав-єм, вертаючи з міста, і взяв сюди.
— Лїкар кинув ся у кухню. Обсипана снїгом, лежала на постели Катря, мов нежива. Оба зі слугою взяли ся розвивати єї з одежини і натирати посинїле тїло. Згодом легкі румянцї закрасили блїде личко, губи зашевелїли.
— Жиє! — скрикнув лїкар — настав Федоре самовар, треба єї напоїти теплою гербатою.
Катря отворила очи і піднесла ся на постели.
— До мами! — шепнула — мама умирають, ходїть, пане, ратуйте їх!
— А відкиж ти, дитино? — спитав лїкар.
— Не знаєте? я Катря Лисак з Річки.
— Як менї се й знати?
— Таж ви менї віспу на весну в школї щіпили — дивувала ся Катря, що єї не пізнають.
