Всї знали в містї старого жида Ґедалього, а вже нїхто мабуть так добре, як малі школярики. І не дивниця; они-ж головна підпора єго невеличкого склепику, що поміщував ся в вузкій уличцї від ринку. Вивіска над дверми носила напись: „Продажа книжок і приборів шкільних“. І справдї, увійшовши до внутра, видїло ся полички, позапихані старими розлїтаючими ся картками, лиш декуди визирала новійша окладинкою книжка. Та крім сего були там і щітки і смаровила всїлякого рода, і ремінцї і гребенї, а навіть малі, висячі лямпи кухонні. Куди ховав Ґедалї ті, так названі, прибори шкільні, се було єго тайною, котрої навіть проворні єго покупнї не вміли відгадати. Доста, що на кожде візванє витягав з усїх кутів, з повали і з підлоги, з ріжної величини пачок і скриночок все, чого лиш душа дїточа забажала. Бували се часом предмети дуже підозріної доброти, а такой дїтвора тягнула громадно до склепику, бо нїде так дешево не дістала товару, нїде так завзято не могла торгувати ся, як у старого Ґедалього. Чимало надило і подобало ся студентикам і се, що старий кождого з них називав паничем. Вже-ж не аби яка
