Сторінка:Костянтина Малицька. Малі герої. Картини з житя дітий. 1899.pdf/79

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Щасливі! — зітхає в душі, коби хоч такою здоровою бути, як одна з них. Єї очи напливають слезами. Учителька побачила се.

— Треба — говорить — щоби дївчата Мілю брали зі собою часто на прохід поза місто і до купели.

— Добре! добре! — вступимо по ню щоденно — закликали всї, окруживши Мілю і стискаючи їй сердечно руки.

Погляд Надї спочав на блїдій товаришцї, і єї серденько чогось жалісно стиснуло ся. Она немов нинї перший раз доперва запримітила марне личко і підкружені очи Мілї.

Дївчата попращали ся з учителькою і розходять ся, гуторячи по дорозї.

Мало котра йшла просто до дому, а відпроваджували ся по дві, три — часу-ж мають сегодня доволї, — говорили, і так се послїдний вже раз.

— Послїдний! — шепнула Міля до ідучої побіч Надї, а так сумно, що та аж задрожала, глянувши на товаришку.

— Ах, Боже! хто зна', чи она і пережиє сї вакациї — подумала і, якось дивно пригноблена сею страшною гадкою, повертала домів.

Тут застала гостя, тету, що зістане з татком на господарстві, наколи они всї виїдуть. Рідня підвечірковала на рундуцї.

— Прегарно виглядаєш, Надю! — заклитала тета, витаючи братанку.  І не пізнати, що ти сидїла цїлий рік над книжкою.