Розмова стихла. З сальонику понесли ся нїжні звуки пянїна, на котрім тїточка виграває тужливі якісь мельодиї. Всї мовчки прислухують ся. Чутлива на музику душа Надї на тлї сумних акордів вимальовує невеселі картини. Перед собою бачить запалі очи Мілї в темній комнатцї поза склепиком.
— Ах! які-ж то короткі, глухі, уривисті тони добуває тїточка з клявішів! Надї здає ся, нїби чує сухий кашель товаришки, такий глубокий, зловіщий! Послїдний острий тон, як скрип желїза по склї, пронїс ся з сальонику.
— Наче зойк конаючого! — подумала Надя, уся задрожавши.
Та ось вже мельодия инакша: — комната наповнює ся скочними, до танця взиваючими, безжурними тонами. Надї ввиджує ся румяне личко, сьміючі ся очи Мілї на тлї пишної зелени велитів гір. А звуки ллють ся, переливають мов срібний сьміх здорового дївчатка. Надя несьвідомо починає вибивати такт ніжкою по підлозї.
Ще один високий, веселий тон, і тїточка замикає пянїно. Всї мовчать, немов ловлять ухом розпливаючі ся у воздусї звуки…
Знечевя серед вечірної глуші почув ся з кутика софи несьмілий голос Надї: А наколиб я, татусю — і послухала вашої ради і остала тут з вами, ви би призволили?
— Розуміє ся — мовить татко — та так якось, що Надя не знає, жартом се, чи поважно сказано.
Она повтаряє сим разом вже голоснїйше, звертаючи ся до мами: Не жартую, я остану цїлі ва-
