Борис, збентежений новим своїм положенєм, не знав спершу, як і повернути ся, но пан Дормут посадив єго побіч себе і щиро став розпитувати про все. І ось хлопець, осьмілений і огрітий теплом родинним, яке тут повіяло на него, начинає свою повість.
Родом він з села, три милї відси. З малечку вже полюбив науку, рвав ся до неї усею дїточою душею. Все був першим в школї, що року з нагородою пильности вертав з попису.
Та сього було єму за мало, до ширшого зітхав він сьвітла, до яснїйшої правди! Він чув, що за єго рідним селом, за тими ріками і горами ще дальше простирає ся сьвіт, ще иньші живуть люди! І він забажав пізнати той сьвіт, тих людий, забажав між ними шукати долї, наукою здобути єї собі і другим. І він пішов! Найшли ся добрі люди: сьвященик і учителька, що помогли бідному хлопцеви дістатись до ґімназиї. Родичам годї удержувати єго в школах, дома ще сестеро дїтий крім него. Три роки жило ся єму несогірше, хоч часом і не доїв як треба, та мав бодай теплий кут у своячки учительки, а з лєкциї убирав ся і куповав книжки. Тодї я навіть придбав собі Кобзаря Шевченка з ускладаних гроший — говорив Борис радісним тоном, оживляючись чим раз більше — на вакациї читав я хлопцям в селї — в рік мусїв продати докінчив сумним голосом…
Сильва слухала незвичайно уважно, Сергій запхав ся в темний кут, так що лице єго годї було розглядїти.
— Як же червертого року проживав ти? — допитував пан Дормут, коли Борис замовк на хвилю.
