— Їдж тепер, хлопче — завізвала панї Дормут Бориса. Той не дав ся довго просити, такої вечері він ще з роду не їв.
— А деж твої річи і книжки? — відозвав ся з кутика Сергій.
— Річий в мене не богато, і ті задержав швець за комірне — а книжки ось тут, казав Борис, відхиляючи мундурик, в котрого кишени містили ся єго зошити і зо дві книжки — більше їх нема.
— А лєкцию на завтра вмієте? — цїкавила ся Сильва.
— Вмію, в школї на павзї зробив я грецку препарацию, стишки вивчив по дорозї, заглядаючи до книжки і повтаряючи в думцї, задачу написав у одного товариша. Спокійний піду завтра до школи — говорив цїлком вже безжурний — не дуже то і потребую вчити ся дома, бо в школї добре уважаю, ще й товариша одного підучую.
Сергій ще глубше запхав ся в куток софи, мама і тато перемінили ся поглядами.
— А що-ж ти дальше задумуєш, хлопче, робити? як проживати-меш? — спитав пан Дормут, залюбки спозираючи на синового товариша.
— Як Бог дасть! — мовив Борис. Може пришлють менї сими днями хлїб і кілька десятаків, то поверну до шевця — може яку лєкцию роздобуду! Ще би лютий, март — а там вже і на дворі мож пересидїти. Коби здоровлє і трохи розуму в голові, вибю ся через сьвіт.
— І побідиш! — закликала, зворушена єго вірою, панї Дормут.
Годинник прозвонив одинайцяту.
