ліз. Молоді хотіли стрибнути на щабельку (ех, молодь! чим вона тільки не ризикує! навіть штрафом!), але на кожній щабельці стояло по два суворих міліціонери. У нас так: просто-громадянам забороняється їздити на трамвайних східцях, щоб не зламали, щоб не впали. А міліціонер, очевидно, ваги ніякої не має й зруйнувати щабельку не може.
Молоді чемно стали в чергу.
Трамвай за трамваєм проходили справно через які-небудь 2—3 години, але місць не було.
Схотілось їсти. Хвала комгоспові. Тут-же, на трамвайній зупинці, було кілька харчових крамниць. Трохи під'їли. Згодом і повечеряли.
„На землю злізла ніч“. Проліз і останній вагон, а черга не зменшувалась. Кожному треба було зберігти місце на завтра, щоб не спізнитись на посаду.
Виявилось, що благодійний комгосп заснував біля кожної трамвайної зупинки отель, де можна за недорогу ціну переночувати.
„Минають дні, минають ночі“. Місць у трамваях все не було. Пройшла весна, скінчилося й літо, знову почали харківчани топитися в калюжах біля центральних установ на центральних вулицях центрального міста. Місць у трамваях не було.
В день вистоювали в черзі, ввечері записували чергу за собою й дивилися фільму в кіно-театрі, так само улаштованому біля трамвайної зупинки — коштом благодійного комгоспу. Ночували в „Трам-отелю“.
„Було літо, було літо та й стала зима“. Одної ночі молода відчула щось недобре. Зомліла раптом. Зрозумівши в чому річ, молодий хотів був кинути чергу й бігти по лікаря, але виявилося, що той самий комгосп уже давно відкрив біля трамвайної зупинки амбулаторію, поліклінику й родильний дім.
