Діловод злякано озирнувсь на двері голови окрвику й прошопотів:
— Наказ такий вийшов. Забезпечення інтересів нацменшостей. Згідно з статистикою.
Дивуючись далі й далі, тов. Петренко зайшов до кабінету. Невідомий йому чоловік приймав прохачів. Петренко став непомітно в кутку й почав слухати.
Відвідувачів було двоє: дядько з округи й робітник з міста.
— Так ми нащот трахторів у наше село довідатись… — говорив дядько.
— Тракторів? Підіть до селянського будинку. Там розкажуть.
— Та де ж воно? — питав дядько: — ходив — ходив, всеньке місто виходив, ніде нема.
— Там само він, де і раніш — похмурився голова окрвику.
— Хіба? А там щось інше написано… християнський дім, чи що.
— „Дом крестьянина“. Це й буде по нашому „Селянський будинок“.
— Тю! А я гадав, чи не на попів там часом висвячують… так це сельбуд і є? А навіщо його перехрещували?
Голова урочисто повернувся до великої діяграми, що висіла по-за його спиною.
— Бачите, статистика каже, що в нашому місті українців лише 40 процентів; решта — росіяне — складають більшість. З якої речи ми мусимо пригнічувати їх, накидаючи їм чужу мову? Адже кожну вивіску читають з 10 людей — 6 росіян 4 українці. Яку частину легше, по вашому, навчити іншої мови? Зрозуміли?
Дядько почухав потилицю, сказав „воно дійсно“ і пішов до дверей.
