Було взимку. Іван Петрович їхав на з'їзд.
Як сцец з найвищою ставкою, Іван Петрович має право користуватися трестовою конякою — і хто-ж у ожеледь відмовиться від такого права?
Перехожі потроху падали на тротуарах, потроху займаючись самочленопошкодженням. Тротуари не було всипано піском, бо наказ про це затримався в друкарні, а столичні житлокоопи та коменданти радустанов звикли жити точно за наказом. Приємно в таку погоду проїхатись.
І холодний вітер не торкався Івана Петровича — його обличчя було добре сховано за широкою спиною візничого.
Їхав Іван Петрович на з'їзд, де мусили бути делегати від села, і цілком зрозуміло, що думки його було спрямовано до змички, до села, до ролі селянства, до керовництва пролетаріяту.
Зробивши коротку доповідь на з'їзді, Іван Петрович в перерві вийшов у кулуари. Прагнучи змички, він спробував балакати з делегатами, але говорити з сільським інтелігентом не хотилося. Інтелігенти й по газетах пишуть! Хотілось побалакати з звичайним селянином, з селяком від плугу.
Нарешті десь у кутку Іван Петрович побачив дядюшку, що скромно притиснувся до стінки, дядюшку в кожусі та подертій шапці. Дядюшка дивився кудись розумними, але байдужими очима.
