— Ось! — тьохкнуло серце Івана Петровича: — справжній чорнозем!
Він підбіг до делегата.
— Здрастуйте! — широко подав він руку.
— Здравія желаю, — з деяким здивованням, але й з величезною поштивістю відповів делегат, ледве доторкнувшися до руки Івана Петровича.
— Ну, як живете? Як робота?
— Та нічого. Робимо собі потихеньку. Самі знаєте, яка-ж наша робота, Іване Петровичу.
— Ого! — вразився Іван Петрович: — знає мене на ім'я. Так, я популярний! Ну, — звернувся він до делегата, а врожай у вас як?
— Та нічого собі врожай. Дядько приїздили, говорять — хороший врожай. От жалування мало, Іване Петровичу, — несповідано заключив він.
Бюджетова політика була спеціяльністю Івана Петровича, і він не міг відмовити собі в можливості перечитати делегатові півгодинну лекцію про суть найостанніх фінансових заходів радянського уряду. Делегат не переривав. Вислухавши Івана Петровича, він поштиво кахекнув, і сказав:
— Так, воно дійсно.
— А в громадській роботі участь берете?
— Де-ж там, Іване Петровичу, Цілий день на роботі, де-ж встигти?
— Так, це спільне наше нещастя, — зітхнув Іван Петрович: — але вам — бо все-ж таки легче. Ось ви по селу ходите, з селянами розмовляєте. Що говорять тепер на селі? Що в їх болить?
Делегат запнувся:
— Та як вам сказати, Іване Петровичу, я-ж год із шість як вдома не бував. Усе в Харкові. В столиці тоб-то.
— Щ-ооо! — застогнав Іван Петрович: — він не делегат! Та хто-ж ви такий?
Делегат почервонів:
