як найсуворіше обличчя, він гукнув на дочку:
— А гляди мені, сиди в хаті та не вештайся бозна де по садках, бо… бо… — решту він скінчив майже за ворітьми, та дівчина того не чула.
Параскіца лишилась сама в оселі.
Вона швидко упоралась з хазяйством, поприбирала в хаті, поснідала вчорайшим малаєм і, пам'ятаючи батьківський наказ, лишилась у хаті. Проходячи повз маленьке, вмазане в стіну, дзеркальце, Параскіца не витримала, щоб не глянути в нього, хоч знала, що, опріч горя, воно нічого не дасть їй.
Параскіца була негарна і через те, на ії думку, нещасна. Її низький зріст, її стан і „жлуктон“, короткий і грубий, вічно порепані од чорної роботи руки, а особливо обличчя — доводили її до розпуки. Скільки раз заглянула вона в своє дзеркальце, стільки раз з глибини
