її образ, неясно виринаючий з минувшини, сльози капали з Параскіциних очей. Вона вмерла, а її місце заступила Маріцца. Друга радість… Ні, Параскіца не може згадати її, бо її щось пече коло серця, щось підступає до горла й душить. Ой, як важко було розбити і розвіяти дівочі мрії, так довго плекані й пещені в самотньому серці…
А на що було їй бридкій, убогій зводити очі на нього, першого в селі „орликева“, гарного, як молодий місяць на небі? Руда, гидка ящірка закохалася в сонце. Так ящірка щасливіша за неї: вона вилізе на сонечко і воно пестить її, обіймає своїми парусами. А очі її сонечка — Тодораки ніколи з ласкою не спочинуть на ній. Всю їхню красу й тепло забрала ота… мачуха Маріца. З тогу менту, як вона побачила їх разом, кров захолола в її жилах, серце стало крижиною і холодне,
