пекучо-холодне, б'ється в грудях і болить, і ниє, і не дає супокою.
З того часу вона ще більше почула свою самотність на цьому світі, де водяться такі гади, як її мачуха. Вона без жалю покинула товариство дівчат та парубків, де була останньою, дякуючи своїй бридоті, одмовилась од музик, „клак“ та вулиць, навіть хати власної одцуралася, де вона раз-у-раз почувала на собі мачушине око; в оці було стільки лихої втіхи, зневаги та видимої зненависти, що Параскіца терпла вся, холола і в живім почутті власної вини маліла до розмірів сірої пилинки.
Єдиним місцем, де вона почувала себе спокійною, був батьківський виноградник, німий свідок її мрій, мук та жалів. Вона покохала те море кучерявої зелени під блакитним шатром з його захистками, холодком, самотністю. Вона
