поклала стільки сил, стільки праці в цей клаптик землі, вона власними руками виплекала оті розкішні, яро-зелені кущі з тоненькими вусиками та дронами ягід під лапатим листям. То були вірні, незрадливі приятелі, серед яких душа її спочивала од усіх кривд світа. Там їй сходив день, там, стрічала й ніч її.
І от тепер її батько, якого вона любила за добрість та жалувала за кривди, які чинила йому Маріца, наказав їй не ходити на виноградник. Чому? Параскіца не розуміла.
Вона сиділа оце слухняна в хаті й нудилась без роботи. День уже звернув з полудня. Сонце нестерпуче пекло крізь вікна, в хаті було тихо, лише мухи роєм літали під стелею та докучали дівчині. Вона вийшла на подвір'я. З майдану долітали до її вуха згуки жвавої булгаряски, причепурені дівчата купками прямували вулицею на „джок“.
