до хати, до страви, холодна й голодна, а її відти: „Циба!.. А не підеш, погана!..“ Вона до Тодораки, а він її ногою в бік: „Циба, собака…“ Вона це може зробити, почуває в собі силу. Але, господи, що — вона? Невже люди говорять правду? Невже вона… відьма?… Ні… ні, здригується Параскіца і протирає очі, бажаючи одігнати від себе ті чудні образи й думки. Це вона розпускається це лихий „дрозку“ підступає до неї, бо вона тепер не молиться, бо вона забула, тепер бога. Параскіца христиться, скупчує увагу і, здіймаючи очі до зоряного неба, побожно приказує: „Тати апостру, каре єща шієрші ла поминд…“
З-за гори випливає місяць, наче визволяється з чорної хмари, що залягла край неба. Срібний світ тихо підбирається до виноградника, залазить між кущі, падає на китяги. Звірячі черепи на кілках
