Сторінка:Коцюбинський М. Коні не винні (Ляйпціг).pdf/20

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

опинився на полі. Жито вже красувалось. Жовті палічки цвіту тихо гойдались на волосинках вздовж колосків і непомітний пилок золотився на сонці. Дитячі очі волошки виглядали із гущини. Мишка раптом зашелестіла в житі і побігла стежкою наперед. Ниви то поволі котились в долину, то підіймались на похилі горби, наче земля в солодкій млості вигинала хребет, а Аркадій Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нічого не думать і тільки вдивлявся в таємничу глибінь густих зарослів жита, тільки чув під ногами ніжну мягкість межі. Правда, од поля вставали якісь голоси, щось промовляли, але він того слухать не хотів. Хотів спокою і самоти. Але чим далі заглублявся він в поле, тим виразніше підіймався од землі голос, мягкий, зрадливий і сперечався. І тут він вперше почув всім тілом, що се обзивалась до нього його земля, що він з нею так зрісся, як з жінкою, з сином, з дочкою. Що тут, де він ступає, ходили ноги батька і діда, і над полями лунав їх голос, голос цілого роду Малин. Що все, чим він пишається й цінить у собі, його розум, смак і культура, навіть його ідеї — все згодували, усе зростили отсі лани.

Але Аркадій Петрович вже сміявсь над собою: — Ха-ха!.. Заговорила дворянська кров…

Зусиллям волі він змахнув усі думки і далі брів.