Зліва, при мокрій долинці, кінчались жита і починалась лука. Тут паслись корови й лошата. Пастушок Федько, вглядівши пана, зняв рваний картуз так стояв босий, з торбинками через плече.
— Надінь картуз! — гукнув Аркадій Петрович.
Пастух не дочув і біг до нього.
— Картуз… картуз надінь!
Корови розбрилися по луці гладкі, сочисті, як і трава. Лошата підняли голови до хазяїна свого й чєкали, напруживши жили на міцних шиях, готові плигнути і помчатись по луці на тоненьких тугих ногах.
Підійшов до любимого Васьки і почав чухати шию, а Васька поклав на плече йому морду, мрійно змягчивши вираз полохливих очей. І так вони довго стояли в якійсь звірячій приязні, і обом було приємно — одному чухать, а другому чуханим бути.
— І се заберуть… — гірко подумав Аркадий Петрович, рушаючи далі.
Він йшов по свіжій траві, вохкий од мочара, а сонце запалило зеленим вогнем кінський щавель і стовбури будяків.
Щось було сьогодня принадне, особливе в його землі, мов на обличчю небіжки, з якою жив ціле життя, а тепер мусить прощатись на віки. Якісь квітки і зела, невидані перше, тиха ласкавість контурів, запахи трав і землі, теплі, рідні простори.
