тихо і мирно, бо щоб у нього хто зваживсь одібрать землю… У нього? Ха-ха!..
— Мишко, avanti!..
Однак вдома і не думали подавати вечерю.
Софія Петровна чекала на нього на ганку і не встиг він навіть скинуть картуз, як вона напустилась на нього.
— Аркадій, ти маєш діти!
Під очима в неї чорніли круги.
— Ну, маю, серце.
— Тут не до жартів. Ти повинен до губернатора їхать…
Аркадій Петрович знизав плечима і одвернувся.
— Треба прохати, щоб він зараз прислав козаків.
— Вибачай, Соню, ти говориш дурниці.
— А щож, чекати, щоб мужики землю забрали?
— Ну, й заберуть. Земля до них належить.
— Ти помішався на ліберальних ідеях. Коли ти вже затявся, я їх сама покличу.
— Я не терплю козаків в себе.
— Без них не обійдешся.
— А я зроблю скандал… Я не знаю, що зроблю… Піду в тюрму… на Сибір піду…
— Аркадій, голубчик…
— … на каторгу піду, а не попущу…
— Зрозумій же, Аркадій…
Але він не хотів розуміти. Розшумівся, як самовар, що ось-ось має збігати. Кричав,
