Сторінка:Коцюбинський М. Коні не винні (Ляйпціг).pdf/27

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами, Аркадій Петрович теж почав парувати. Але він не зрадів: йому більше вже хотілося хмар і дощу, ніж сонця. Чорт бери сіно, нехай пропадає!..

Так само без думки — для чого, вернувся знов на подвір'я. Хурман все ще порався з фаєтоном. Купа гною все ще тулилась до стані, тепер чорна і паруюча після дощу.

Аркадій Петрович аж затрусився од люті.

— Ферапонте! що я казав?.. Десять раз повторяти? Марш мені зараз до гною!

Він навіть підняв ціпок і, трясучи ним, тицяв в напрямку стані, поки здивований хурман ліниво брався за вила.

— «Се він навмисне»… — думав Аркадій Петрович. — «Що буде завтра — побачимо ще, а сьогодня я ще господар».

В кабінеті він заспокоївся трохи. Скинув з себе верхню одежу і в сорочці ліг на кушетку.

— «Дурниці. Чи варто так хвилюватись? Хіба не однаково, де лежатиме гній?».

Йому трохи соромно стало за Ферапонта.

Мовчки полежав, заплющивши очі.

— А тепер що?

Одкрив очі і подивився на стелю.

Одповіди не було.

В венеціянське вікно лилося сонце широким потоком, в сизій муті його крутились