Піднявся з кушетки на розбитих, старечих ногах і підійшов до вікна.
Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вітрі, байдужі до того, хто володітиме ними, зроду звиклі до мужичих лиш рук.
За обідом Антоші не було.
І знов кабінет. Знов озивалась «дворянська кров», говорив розум, промовляло сумління, по свойому кожне, а під всім тим тліла гостра цікавість, що буде і як воно буде. Заснував хату димом сігари, замережив поміст петлями кроків, наситив повітря думками, а все-ж завтрашній день твердів у ньому, як куля, яку, не розрізавши тіла, не можна дістати.
Через подвір'я промчався Антоша покритий пилом, на мокрім коні, і чутно було, як пройшов просто у хату Софії Петровни, а в столовій тим часом лагодять їсти для нього.
— «Вже не багато лишилось… ніч і кілька годин», — позирав на годинник Арадій Петрович.
Тіни росли. Сонце збіралося сідати за станю. Пастух пригнав з поля худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вимя та круті роги. Лошата стрибали на зеленім дворі.
— «Невже завтра і се не моїм стане?» — з сумом подумав Аркадій Петрович і раптом почув, що Ліда говорить:
