небезпечним, завжди лишався вірним собі. Як завжди, він і тепер, у сі тривожні часи, обстоював погляд, що земля має належать до тих, хто її обробляє. — «Пора нам розстатися вже з пануванням», — подумав Аркадій Петрович, защібаючи лівий манжет і, прийнявшись за правий, згадав одразу, як гула радісно сходка, коли він поясняв їй права народу на землю.
Се завжди його хвилювало і по розмові почував він бадьорість і апетит.
Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули двері, і на нього кинулась Мишка, любимий песик, расовий фокстер'єр.
— Де ти, шельмо, була? — нагнувся до неї Аркадій Петрович. — Кажи, де ти, шельмо, була? — Він любовно лоскотав їй шию і вуха, а вона морщила носик, крутила обрубком хвоста і намагалась лизнути йому лице. — Де ти віялась, негодяща!
У вікна било полудневе проміння, і видко було, як цілим морем плили кудись ще зелені ниви, девятьсот десятин панського поля, що спускалося часом у балку, а потім здіймалося знову, як хвиля.
Аркадій Петрович поклав гребнем борозни на рідкому волоссю, розчесав вуси, на кінчиках жовті, і довго любувався сухим високим чолом та благородним панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалєтного зеркала.