Аркадій Петрович, широкий у своїй блюзі, як дзвін, вступив у столову.
Зараз загреміли кріселка, і схилились над ним, цілуючи руки — з одного боку Антоша, його лисіючий син, а з другого — дочка, білява Ліда, двадцятипятилітня вдовиця. Вони ще не бачились нині: Антоша недавно приїхав з фільварку, а Ліда до полудня спала.
Софія Петровна — Соня — в свіжім літнім капоті, уже тримала в руці срібний ополоник. Перед нею парував борщ. Стіл був накритий на дев'ять персон.
Аркадій Петрович опустився в широке крісло на чолі столу і похляпав рукою по сусіднім крісельці.
— Мишка! Сюди!..
Фокстер'єр подивився на нього каправим оком, скочив на крісло і сів на свій обрубаний хвостик.
— Де-ж Жан? Покличте Жана… — звернувся до всіх і ні до кого зокрема Аркадій Петрович.
Але як раз одхилися двері і сліпий Жан, брат жінчин, адмірал у одставці, ввійшов під руку з своїм «миноносцем», як він кликав лакея.
Високий, міцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою палкою поміст і ледве згинав коліна, застиглий і негнучкий в своїй сліпоті.
