Його довго і з шумом садовили на місце, а «миноносець» став з-заду за кріслом.
— Добридень, Жане! — привітався з свого почесного місця Аркадій Петрович. — Що снилось?
Всі усміхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нічого не сталось, почав оповідати, встромивши більма кудись в стіну, через стіл.
— Приснився город. Не ті неестетичні коробки, що звете домами. Се була не купа бруду і сміття, не леговище нужди людської… словом, мені приснилось не те, що ви називаєте містом.
Він навіть поморщивсь.
— Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в архітектурі, шедеври давні, сучасні й прийдешні, краса і вигода, храм, достойний людини… Тільки ваші нащадки…
— Жане, твій борщ прохолоне…
— Ах, вибачай, Соня… Ну, мій миноносець № 17, зав'язуй серветку…
— Єсть — стрепенувсь «миноносець № 17» (по порядку лакеїв, яких Жан часто міняв). Він вже давно тримав на поготові серветку.
— Я думаю, що-о… — прихильно обізвалася Ліда, схиливши на бік біляву головку Мадони.
— Почали сіно возити, Антоша? — зацікавивсь Аркадій Петрович.