Сторінка:Коцюбинський М. Коні не винні (Ляйпціг).pdf/8

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Його довго і з шумом садовили на місце, а «миноносець» став з-заду за кріслом.

— Добридень, Жане! — привітався з свого почесного місця Аркадій Петрович. — Що снилось?

Всі усміхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нічого не сталось, почав оповідати, встромивши більма кудись в стіну, через стіл.

— Приснився город. Не ті неестетичні коробки, що звете домами. Се була не купа бруду і сміття, не леговище нужди людської… словом, мені приснилось не те, що ви називаєте містом.

Він навіть поморщивсь.

— Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в архітектурі, шедеври давні, сучасні й прийдешні, краса і вигода, храм, достойний людини… Тільки ваші нащадки…

— Жане, твій борщ прохолоне…

— Ах, вибачай, Соня… Ну, мій миноносець № 17, зав'язуй серветку…

— Єсть  — стрепенувсь «миноносець № 17» (по порядку лакеїв, яких Жан часто міняв). Він вже давно тримав на поготові серветку.

— Я думаю, що-о… — прихильно обізвалася Ліда, схиливши на бік біляву головку Мадони.

— Почали сіно возити, Антоша? — зацікавивсь Аркадій Петрович.