Антоша не чув. Він накладав сам свому лягавому псу — Нептуну, що сидів на стільці поруч, кістки на тарілку і всім виднілась тільки його макушка з рідким волоссям.
Софії Петровні неприємно було дивитись, як Жан їсть неохайно, лишаючи в вусах шматки буряків, і вона повернулась до сина.
— Антоша, тебе батько питає про сіно…
— Ах, вибачай… — підняв той засмалений вид і засюсюкав: — Замісць дванадцяти возять тільки десять возів. Артем обернув щось два рази та й кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залізні граблі і треба фершала кликать — бреше, звичайно… А Бондаришин ще зимою взяв гроші, а тепер крутить…
Антоша став мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його білому лобі густо осіла роса, а очі посоловіли.
Він знав усе, що робиться на селі. Мав не менше десятка дітей од сільських дівчат, і не раз мірявся силою з найміцнішими парубками, не зважаючи на офіцерські чини.
— Усі вони такі! — сердито зітхнула Софія Петровна і погладила Таксу, що сиділа коло неї на кріслі, важко вип'явши свої руді груди, мов в камізельці.
— Ви чіпляєтесь, діти мої, — благодушно обізвався Аркадій Петрович, кінчаючи борщ. — Мужик має так само свої потреби й турботи, як і ми грішні.
