Багато білше ніж чужі натяки на мою азиятську неморальність смутила мене, як я перший раз видавав цю книжку, моя власна боясть, що може в мене не стало талану восхвалити благоговійно-достойною піснею своє Божество — матір-природу; а вже ж од неї, в самітній розмові з нею в її величньому храмі, я й на краю могили пізнавав найбілші радощі на світі. Я боявсь тоді, що так само, як у католицьких гимнах Мадонні, в моїх гимнах природі знай-
таліст із Бейруту, що стрівсь міні на Лівані 1897 року; я на нім міг добачити, що кохання, коли воно чисте од сексуальної брудоти, хоч би було й ненормальне і нещасливе, може хіба розбити серце, розбити фізичне здоров'я і зробити з людини меланхоліка, та не одбірає віри в життя, не одбірає енергії до життя, не вбиває духу, не вбиває ідеальних і поетичних поривів, а навпаки — тілки облагороджує душу і наливає в ню прихильности й теплої ласки до всіх людей, з якими доводиться зустрічатися. А звичайне людське кохання, хоч би як ідиллічно та поетично воно розпочиналося, разом тратить усю свою поетичність, скоро-йно переходить на сексуалізм. На якийсь час людина, може, й оп'янить і одурить себе „мусульманским раюванням“, тілки ж далі надходить реакція, розчарування, зневіра до себе, огида до цілого світу, нудьга за минулими чистими днями, — і з живої людини робиться безсилий духом манекен або бідолашний ходячий духовний труп, що й громадські високі ідеї вже не оживляють його надовго до справжнього життя. Цю звичайну історію я міг бачити з давніх давен, але цікл „Кохання по людському“ я написав аж у літку 1900 року на Кавказі через те, що мав тоді щоденно перед своїми очима таку безталанну людину, у якої песимістичний світогляд і огида до всіх людей зростали пароксизмами, паралельними до її полового життя.
