Сторінка:Ксьондзівські найми.pdf/11

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

Введенням докінчував я класти загату, аж глип: біжить моя Параня. Дивлюся на неї тай очам своїм не вірю. На дворі зимно, акуратно так, як нині і сніг не менший, а вона біжить боса. Побігла в хату. Я за нею.

— Що з тобою Параню? — питаємо обоє з жінкою.

— Не видите, що? Прийшла зі служби — відповідає вона, а змерзла, аж посиніла і трясеться, як риба.

— То ти нині, в таку студінь, прибігла аж з Л.? — питає моя жінка.

— А звідки-ж?

— Тай боса?

— Ну, а в що я мала взутися?

— Таже ксьондз казав, що ще до восени справить тобі чоботи — говорю їй.

— А-я справить! Ціліську восінь ми обі з Юстинков, що разом зі мною служила, бігали босі по болотах. Дивіться, як обкидало мої ноги — каже вона тай у плач.

Дивимося, а попухлі ноги скидало струпами.

— Отосся дослужила, небогонько — каже моя жінка тай собі в плач.

— Чому ти не дала нам знати, що тобі така біда? — питаю її.

— Е-е! Ще булиб ви з мене сміялися, а по другому, таки, не було як. До пізної восени ми не виділи світа божого за роботою, а потім, як уже було менше роботи, отець духовний почали нас сварити, що ми розлінюхувалися, що нічого не робимо… що дармо хліб їмо…