Сторінка:Ксьондзівські найми.pdf/12

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

— За те ми ціле літо працювали — не втерпіла Юстинка.

— Ще й пащекуєте. Я вас навчу — сказали отець духовний; скинули зі себе ремінь, тай нас ременем, ременем, куди попало…

Ми обі в плач, а вони:

— Геть мені з дому! — кажуть — я такої служби не потргебую.

— Та куди-ж ми тепер в ночі підемо? — просимо його.

— Забергайтеся, доки я добргий — кажуть вони, тай знов до нас з ременем.

Ми, одна поза другу, тай на двір. Отець духовний замкнули за нами двері.

— Що тепер робити? — журимося. Приходство замкнене; стайні позамикані; на селі ніде не світиться. З того всього ми вилізли на оборіг, переспали до раня, а досвіта я побігла до вас. Деж я, бідна, мала дітися? — тай знову в плач.

— То ксьондз тебе зі служби нагнав? — питаю.

— Ага нагнав. Так, як мене видите, нагнав.

— Сталося — не відстанеться — кажу. — А ти, Параню, не маєш чого плакати. З хати тебе ніхто не виганяє. Запам'ятай собі лише одне, що всюди добре, а дома таки найліпше.

Прийшов вечір. Ми повечеряли й пішли спати. Слухаю я: не спить моя Параня, лише все:

— „Каху — тай: каху“.

— Що тобі, доню? — питаю.

— Тату, мене в грудях колить — жалується Параня.

— Ов — думаю — то не добре!

Повставали ми з жінкою. Засвітили світло.