Параня червона, як грань, а кашляє, кашляє — аж заходиться. Жінка загріла рум'янку. Дочка напилася тай каже:
— Мені трошка легше.
Обікрили ми її кожухами.
— Вигрійся лише добре, доню, то кашель поволі минеться — кажу їй, хоч самий своїм словам не вірю, бо бачу, що в неї простуда велика.
Якось ми перебідували до раня. Рано встаю тай кажу до жінки: — Ти уважай на Параню, а я піду до Л., до ксьондза.
Приходжу на приходство до кухні. Побачили мене їймосць:
— За чим ви прийшли? — питає.
— Прошу ласки пані їймосці, я прийшов у справі моєї Парані.
Пішли їймосць до покою. Виходить ксьондз.
— Ггга, гга, гга! — сміється на ціле горло. — А! Як ся маєш Гаврило, Іване, Микито? Що нового?
— Прошу ласки отця добродія, я є татом Парані, що у вас служила.
— Гга, гга, гга! Такої лінивої слуги, як твоя дочка, я не потгребую…
— Таж отець добродій не могли її нахвалитися з початку й казали, шо такої чемної слуги ще ніколи не мали.
— То як? Я бргешу?
— Я того не сказав, але, прошу отця добродія, мені сталася кривда.
— Кргивда? Тобі кргивда ще, шо я твою нергобу ціле літо годував? Гга, гга, гга. Я нікому кргивди не ргоблю, а як маєш яку кривду, то йди
