Те все разом що дав ксьондз, не вартувало — вірте — навіть 20 золотих.
Те все пусте, коби моя дочка була здорова. Ба, але їй чимраз гірше-й-гірше. Минув тиждень, другий, третій… Все йде до гіршого. Днем ще яко-тако, а прийде ніч — невитримана година. Параня зривається з постелі тай у крик:
— А-я-яй! ксьондз! Не бийте, отченьку, не бийте!
— Нема жадного ксьондза — вспокоюю її — таже в хаті лише ми самі свої, дитинко!
— А вонде в куті! О! о! о! Вже йде сюди. Таточку рятуйте! — верещитъ дочка і тулиться до мене.
— Успокійжеся Параню! Таж ти не дитина! — вговорюю її, як можу, а мені самому мало не тріскають груди з великого болю та й жалю.
Ми з жінкою все робили, що лише люди радили й хату кропили свяченою водою й підкурювали Параню ріжними зелами і вугля скидали й віск зливали й ворожку кликали — ніщо не помогло. Врешті каже моя жінка:
— Їдь по лікаря.
— Та з чим, коли грошей не маю.
— То продай корову.
— Якто? — кажу. — Мамо! Таж то наше ціле господарство!
— Хто-ж тобі милійший? — питає жінка — корова, чи дитина?
Подумав я сяк, подумав так. I того шкода і цього шкода, але дитина миліша. Продав я корову; привіз лікаря. Він збадав Параню; покивав головою й питає:
— Чому ви скорше мене не закликали?
